Ю. О. ШИЛОВ
академик УАОІ та ПРА, член Спілок письменників України й Росії

"ВЕЛЕСОВА КНИГА" в контексті сучасної історичної науки

"Велесова книга" (далі ВК; нумерація дощечок за публікаціями Б. І. Яценко 1995 і 2001 років) належить до тих пам'яток, осягнення яких виходить за межі можливостей офіційної історіографії - що начебто відійшла від історичного матеріалізму часів СРСР, але не створила ще іншої методології. Тим паче не вписується така й подібні "язичницькі" пам'ятки в методологічну суміш науки й релігії, яку намагаються впровадити нині в пострадянських державах. Не вписуються вони також у систему знань і вірувань, напрацьованих у західноєвропейській й похідних від неї культурах, що почали формуватися як не з античної епохи, так із Відродження. Бо немає в світі народів - окрім слов'ян, - історична пам'ять яких сягала б 21-тисячолітніх глибин, а ідеологія (світогляд державного рівня) склалась би до часів рабовласницької формації, яка вважається початком державності й Біблією, і "Капіталом"... Які висновки можна зробити з таких обставин? Висновків два: або ігнорувати ВК та споріднені з нею джерела, або ж відповідно до них змінювати існуючу парадігму історії й культури в цілому.
Ясно, що ігнорувати легше, аніж міняти; на цьому й стоять нині офіційні Академії наук слов'янських (а тим більше інших) країн, витоки Істрії яких засвідчує ВК. Проте зростаюча з XVIII ст. напруга примушує політиків, вчених, церковників та й людство шукати адекватного розуміння сучасної цивілізації та її перспектив, а без такого ж розуміння й її витоків - цього не досягнеш. Отже, хочеш не хочеш, а рахуватися з фактами та відповідно міняти парадігму доводиться. Цей процес розпочався з епохи Просвіти й на наш час досяг такого стану, що вже дозволяє стикувати історичну науку з ВК й подібними до неї джерелознавчими пам'ятками.
"Велесова книга" й коло подібних джерел
Супротивники визнання ВК підкреслюють її одинокість, вважаючи це аргументом у невизнанні пам'ятки за дійсну, а не підроблену. Таке підкреслення є неправдивим, бо подібних до ВК раритетів відомо тепер вже чимало. Відомості про них зібрано в книзі А. Й. Асова "Славянские руны й "Боянов гимн"" (М., 2000). Дослідник спирається на відомий з початку XIX ст. список зібрання О. І. Сулакадзева й висуває цілком вірогідну гіпотезу про походження двох вищевказаних творів із легендарної бібліотеки Ярослава Мудрого. Частину цієї бібліотеки або копій з неї князь дав своїй високоосвітченній доньці Анні серед приданого, коли вона виходила заміж за короля Франції, - а під час Великої Французської революції співробітник посольства П. П. Дубровський, сучасник і приятель колекціонера Сулакадзева, повернув ті книги до Росії, де вони розійшлися серед дворянства. Історія віднайдення ВК в 1919 р. й початок публікацій з повоєнних років Ю. П. Миролюбовим та ін. вже широко відома. До цього слід знати, що крім перевиданих тепер вже ВК (яка значиться в списку Сулакадзева, напевно, як "Патріарсі"), "Боянова гімна" й переписки волхвів Новгородщини, відомо ще біля 20 цитат з інших творів.
При цьому "Боянів гімн" (що виявився IV, а не ХІ-ХІІ століть, як офіційно вважається досі) перегукується з 9 рядками напису на статуї Буса Білояра, знайденій біля П'ятигорська у XVIII ст. й збереженій у Москві, в запасниках Державного
Історичного музею. Наявність надзвичайно розвинутого письма в дохристиянській Русі засвідчено в "Паннонському житії" св. Кирила, який невірно (всупереч його ж особистому визнанню) вважається творцем першої слов'янської писемності. Про протистояння того письма (яке вживалося російськими майстрами й масонами ще й у XVII ст.) письму візантійському мовиться у ВК 8:3. Слід зазначити, що подібне протистояння продовжується донині: унікальне зібрання доктором історичних наук В. М. Даниленком автографів перших київських князів, писаних язичеськими "чертами і рєзами", так і не було опубліковано Інститутам археології АН УРСР (тепер НАМ України), а після смерті дослідника - приховано чи знищено разом із рукописом монографії "Зтногенез славян".
Приховується від громадського загалу та навіть фахівців і грандіозна "Вєда слов'ян" (див. в книзі А. Й. Асова, а також в "Науке й религии". - М., 2001, №2], знайдена в Родопах сербським етнологом С. І. Верковичем й опублікована ним у другій половині XIX ст. в Білграді та Санкт-Петербурзі. І це незважаючи на те, що достоменність знахідки була перевірена науковою експедицією уряду Франції, а російське видання 1881 р. здійснено під опікою царя. Між тим, ця священна книга давніша від індоарійських Вед - і може суттєво поглибити розуміння формування загальнолюдської цивілізації.
Офіційно не визнається й приховується від людства спільність витоків не тільки слов'ян і аріїв, але й слов'ян та пелазгів (пращурів як греків і римлян, так і єнетів й русенів, більше відомих як венети й етруски). Між тим цей науковий напрямок було започатковано маже 400 років тому далматійцем М. Орбіні, у наступному XVIII ст. продовжено французом П. Ш. Левеском, на початку XIX ст. - словаком П. Шафариком, а в середині того ж століття - росіянами О. Д. Чертковим, Ф. Воланським та Є. Классеном. В книзі останнього з них "Новьіе материальї для древнейшей истории славян вообще й славяно-руссов до Рюриковского времени в особенмости с легким очерком истории руссов до Рождества Христова" (М., 1854; СПб., 1995) головну увагу приділено розшифровці етруських написів на основі слов'янських мов. Щоб приховати цю очевидність, офіційна наука продовжує стверджувати, буцімто такі написи розшифрові не піддаються, а мова та етнічна належність споріднених венетів й етрусків невизначається... навіть при наявності відомих науці граматичних посібників перших та двумовних написів других (див. у монографії П. В. Тулаева "ВенетьІ: предки славян". - М., 2000). Правди в такому твердженні не більше, ніж у приписуванні Кирилу й Мефодію винайдення абетки для неписьменних слов'ян - які задовго до цих святих мали вже не тільки власні священні книги, а й "Евангелие й Псалтьірь, роуськьіми письменьї писано" (із "Паннонського житія" св. Кирила).
Писемність ВК займає проміжне місце між етруською й санскритською. Останньою з них записано арійські Веди Індії, проте поява цієї писемності виявляється в Україні, на прабатьківщині аріїв (Ю. А. Шилов. Прародина ариев. - К., 1995; В. Кульбака, В. Качур. Соматичні культи бронзового віку півдня Східної Європи. - Маріуполь, 1998). Тут же, у святилищах Кам'яної Могили (біля м. Мелітополь Запорізької обл.), виявляється виток найдавніших писемності, літописання й священих текстів планети (А. Г. Кифишин. Древнєє святилище Каменная Могила. Опьіт дешифровки протошумерского архива XI 1-І 11 тьісячелетий до н. з. - К., 2001). Будучи започаткованими в ХІІЛ/ІІ тис. до н. е., вони згадують і про XVII-XIX тис. до н. е. - що відповідає глибині історичної пам'яті ВК. Вона, вірогідно, є спадкоємницею зазначеного вище архіву.
Глибина історичної пам'яті та походження "Велесової книги"
Всупереч офіціній установці обрізати початок етнокультури слов'ян до останніх століть І тис. до н. е., а то й до перших століть І тис. н. е. (Л. Залізняк. Нариси стародавньої історії України. - К., 1994; В. Я. Первухин. Славяне. - М., 1997), а витоки праслов'ян починати не раніше тшинецької культури другої половини II тис. до н. е., - існує вже й інший академічний підхід. Його започатковано в монографії Б. А. Рьібакова "Язьічество древних славян" (М., 1981): історію будь-якого народу слід починати відтоді, доколи сягає його історична пам'ять, зафіксована в пам'ятках культури; для слов'ян - це часи мамонтів, відображених у фольклорі та орнаментиці.
Один із міфів Київщини зафіксував давнину "виникнення Землі" у 196 віків (на XIX ст., коли було записано міф: В. Гузій. Золота очеретина. - Броварі, 1997). Така дата не тільки збігається з часом існування мамонтів і конкретизує його, але й відповідає тим датам, які вказують літописи Кам'яної Могили та ВК. Пояснювати це слід максимальним похолоданням у ХХ-ХХЛІ тис. до н. е., що призвело, напевно, до започаткування "календарної служби" - наявність якої відображено в добре відомих вченим календарях мисливців за мамонтами.
"Навчившись звіра ловити й рибалити", перебули слов'яни 10000 років, а в наступне 10-тисячоліття "почали градіє ставити, вогнища повсюди розкладати", бо "був холод великий" (ВК 26), - оце і вся конкретика про витоки власної етнокультури. Неясно, чи були ті "градіє" першими в світі містами так званої "трипільської археологічної культури", чи лише поселеннями типу Межирічі (на Канівщині), побудованими з деревини, кісток та шкір. На одному з черепів мамонтів А. Г. Кифішин прочитав назву країни - Аратта. Так було названо згодом і найпершу державу, створену вже хліборобами-скотарями близько 6200 р. до н. е. на теренах тієї країни; апофеоз цієї Аратти археологи й називають умовно трипільською культурою (за селом Трипілля під Київом).
Окрім міст і сіл, Аратта мала й майдани ("хенджі" або "ротонди", як умовно називають зараз в Європі святилища-обсерваторії такого типу). Останні призначалися не тільки для календарних спостережень і свят, але й зосереджували мудреців, які дбали про селекцію, технології, термінологію й той же 'штучно створений' санскрит для міжнародного спілкування тощо. Опікуючись розвитком хліборобства й скотарства, не могли ті жерці-правителі залишити без уваги племена так званої "індоєвропейської мовної спільноти" (див., наприклад: В. А. Сафронов. Индоевропейские прародиньї. - Горький, 1989), ядром якої стала Аратта-'Трипілля" і до якої належали пращури слов'ян (а також індусів, іранців, греків, римлян та ін. і згадані вище арії, пелазги тощо). За архео-астрономічними данними майданів, а також за описами у ВК Сварога й Дажбога, цей божественний тандем - що втілював Сонячний зодіак на чолі з Тельцем - міг скластися лише в 2300-1700 роках до н. е.: отже, тоді ж виникли й шанувальники Сварога і Дажбога - слов'яни (а не праслов'яни). Зібрання священих текстів, яке (за початком дощечки 16) зветься тепер "Велесовою книгою", є, напевно, колективним витвіром мандрівних служителів (на зразок описаних Геродотом гіперборейських прочан) слов'янської частини майданів. Ці служителі відстежували етногенезу своїх соплемінників (як автори Рігведи - своїх аріїв, Авести - іранців, Еди - ісландців тощо), записували й узагальнювали найвидатніші події, час від часу збираючи їх в тій чи іншій місцині й редагуючи принагідне до історичних обставин і цілей. Така картина вперше простежена Ю. О. Тиловим (""Велесова книга" та актуальність прадавніх учень". - К., 2001).
Там же, а також в монографії Ю. О. Шилова "Джерела витоків української етнокультури XIX тис. до н. е. - II тис. н. е." (К., 2002) зроблено історичний аналіз ВК - більш ретельний, ніж зроблені до цього Асовим і Яценко в їхніх книгах 1994-2001
років. Проте всі три дослідника згодні у тому, що творення основного тексту ВК було розпочато у Х-ІХ ст. до н. є.
За Шиловим, до цього часу в тексті ВК є лише окремі, досить непевні згадки про попередню історію араттів, аріїв, слов'ян. Перші не згадуються зовсім, а реалії Аратти проступають лише на д. 19, 24в, 176 (прабатьківські "міста колом", та притамані аріям "степові хорпи"-могили). На рубежі ІУ-ІІІ тис. до н. е. Аратта розділилася на північну (до басейну Прип'яті) Борусію та південну Оріяну, яка знаходилась на території Одещини (С. І. Наливайко. Таємниці розкриває санскрит. -К., 2000). Остання стала контактною зоною араттів і аріїв, а також центром далеких західних (руських) та східних (арійських) міграцій середин 111-І І тис. до н. е. Про перші натякається лише на д. 1, а на другі - на д. 31. Більш-менш детальний та послідовний опис подій сягає кінця II тис. до н. е. й розпочинається з перебування мігрантів-слов'ян на чолі з Квасуром і Богомиром в Семиріччі на північному узбережжі Адріатичного моря (д. 9а, 15а, 22), а на чолі з Ірієм та Орієм - в індійському Пенджабі (д. 7є, 31, 38а та ін.). Видно намагання подальших упорядників ВК звести воєдино ці дві головні традиції (д. 10) переказів та записів з метою піднести ідею одвічної єдності слов'ян. Оскільки найдавніші з них називаються у ВК оріянами й борусами, то первинну єдність їх слід вбачати в араттах.
"Велесова книга" про етногенезу східних слов'ян І тис. до н. е.
Згідно з ВК, слов'янами вперше назвали себе ті роди оріян і борусів, які вирішили повернутися з індійського Пенджабу назад, у Наддніпрянщину (д. 38а та ін.). Етнонім русь виник раніш, ніж слов'яни, бо останні "були отцем Орієм до краю руського ведені, тому що завжди там перебували" (д. 2а). Виникнення Русі (як воєнізування все більших частин слов'янського світу, що з часів Аратти управлявся жерцями) пов'язується з ім'ям молодшого сина отця Богомира (д. 9а, 10). Проте на час повернення східних і західних мігрантів до прабатьківської Наддніпрянщини, більшість місцевого населення (може й різноетнічного, але об'єднаного в міжплемінний союз) називали себе кіммерійцями; вони й приймали мігрантів (д. 2а, 6е). Найдавніші слов'яни вважали своїми одвічними родичами також кієльців (кельтів) та іллерів (іллірійців) (д. 28). Перші, як і слов'яни-склавіни, були нащадками сколотів, а другі - напевно, пращурами кіммерійців; всі ж разом походили з етнокультурного ядра Аратти...
Союзи кіммерійців та скіфів - то прямі нащадки аріїв, племена яких спокон віку поділялися на дві групи: відповідно, індійського та іранського спрямувань. Вчені довго й неефективно шукали коріння слов'ян у Скіфії, аж поки мовознавець О. Н. Трубачев (Іпсіоагіса в Северном Причерноморье. - М., 1999) не знайшов їх у Кіммерії. Те ж саме засвідчує й ВК, відмежовуючись при цьому від найперших скіфів як зайд
(Д. 6в).
Державне утворення кіммерійців розташовувалося обабіч Боспора (сучасна Керченська протока), столиця називалася Сурож. Там цей етнос вперше згадується в "Іліаді" Номера, що (епос і автор) датуються в межах ХІІ ст. до н. е. Звідціля ж - за ВК та ін. джерелами - з 783 р. до н. е. розпочався похід кіммерійців на Близький Схід, під час якого вони двічі ( у 663 та 605 роках до н. е.) досягали Єгипту. Ассірійці називали їх гамір(ра), відмічаючи при цьому наявність у них династії Руса; подібне зафіксовано й Біблією (див.: В. Тороп. Древнейшие известия о Руси. - М., 1997). За ВК бв-г, той тривалий похід очолювали "отці од роду Орового". Не завжди удача була на боці кіммерійців: так, у середині того ж таки VII ст. до н. е., "перси забрали велику частину русів і загнали до Набсура" (або Набсурсара - Ассурбаніпала,
володаря Ассирії, з якою в 624-585 роках до н. е. успішно воював кіммерієць Кіаксар, цар Мідії - попередниці Персії). Суперником Кіаксара був Мадієс, дружина якого -Зарина - володіла містом Роксанак на північ від Мідії. Цю частину кіммерійців ассірійці величали умман-мандами, і з тих пір ірансько-арабська традиція так само називала слов'ян.
Приблизно у 595 р. до н. е. частина кіммерійців повернулася - через Малу Азію, Боспор Фракійський, пониззя Дунаю й Дністра - в Пн. Причорномор'я, на свою батьківщину; слідом за ними прийшли скіфи - кочівники, вигнанні племенами Пд.-Сх. Прикаспія. Ця подія засвідчена в так званих "четвертій" та, почасти, "третій легенді про походження скіфів", розказаних в давньогрецькій "Історії" Геродота (IV 11-13). Між тим, офіційна наука - слідом за "батьком історії" Геродотом, який з політичних міркувань значно применшив значення й історію кіммерійців, частково приписавши її скіфам - віддає перевагу третій легенді: про прихід скіфів з-за Волги десь у 700 р. до н. е. й про поголовне вигнання ними кіммерійців із їхньої прабатьківщини. В цій легенді присутній відгомін повідомлення ВК про повернення із Індії (але років за 100-200 до вищевказаної дати) слов'ян.
Геродота й наступних античних авторів приваблював факт відсічі скіфами перського нашестя 514 чи 512 років до н. е. на чолі з царем Дарієм. Всі історики, аж до сучасних включно, завдячували в цьому "царським скіфам" і вірили поясненню Геродота, що Дарій прийшов помститися їм за вторгнення до Мідії. В згаданій монографії Ю. О. Шилова "Джерела" цей похід вперше пов'язано з затвердженням в Персії нової династії Ахеменидів, засновник якої - Дарій І - вирішив вирвати коріння попередньої династії Киянідів, яке знаходилося в Дандаріці: 'Жезлоносній Арії", що існувала на Наддніпрянській прабатьківщині аріїв з часів Аратти до ІІ-І\/ ст. н. е. (за античними авторами), переживши й царських скіфів, і Скіфію. Кількох Київ (від сина Орія до засновника Київської Русі) згадує ВК як одвічно слов'янських правителів.
Підкреслюючи зверхність традицій Дандарії над Скіфією, О. М. Трубачов показав індоарійську (кіммерійську) належність імен усіх скіфських царів, згаданих Геродотом та його послідовниками. Можливо, ті царі були нащадками чи родичами вищезгаданого Кіа(к)сара - 'Кия-царя'. Але основна маса кіммерійців - русів, що повернулися з Близького Сходу на північнопричорноморську свою батьківщину, досить мирно порозумілася з прийшлими персами (д. 6г), визнавши зверхність його війська "через наші роз'єднаність і усобиці" (д. 8). Перемогли скіфи персів чи ні, але останні повернулися ні з чим, так і не знищивши корінь арійсько-кіммерійсько-слов'янських Киян...
Найбільшими ворогами подальших 'славлячих (богів), славних' слов'ян та рідних їм русів-'воїтелів', ВК вважає греків. Коли в VІІІ-V століттях до н. е. в Пн. Причорномор'ї засновувалися перші колонії цих переселенців із зголоднілої Греції, то вони "приходили купцями до торжищ наших, прибутки шукали", але згодом слов'яни Сурожа та ін. міст і сіл "побачили воїнів їхніх при мечах, озброєних. І скоро нашу землю [приморську] забрали до рук своїх" (д. 8:3). Сталося це вже після поразки Дарія та розвідницької місії Геродота, друг якого - афінський полководець Перікл - у 437 р. до н. е., за свідченням античного автора, "показав варварам усю силу і безстрашшя афінян, які плавають де завгодно і підкорили собі весь Понт" (Чорне море).
Та не так силою, як торгівлею прижилися греки в Пн. Причорномор'ї (д. 76). Тому значних війн скіфів, борусів-борисфенітів та ін. з колоністами не було - опріч відсічі спробам Олександра Македонського, його батька Філіпа та полководця Зопіріона просунутися (у 339-331 роках до н. е.) із-за Дунаю до Дніпра. ВК відмічає лише тривалу боротьбу за володіння Сурожем (Судаком) та Хорусуном (Херсонесом). Після того, як на поміч греко-таврському населенню другого з цих міст-держав у 110 р. до н. е. прийшов заморський цар Мітридат і почав підкоряти сусідні грецькі міста Боспорського царства, руси стали на його бік (д. 19), а згодом (у 89-63 роках до н. е.) підтримали боротьбу грека Мітридата проти наступу римлян (д. 32). Подальша боротьба і проти римлян, і проти візантійців - що успадкували в середньовіччя набутки античних Греції й Риму - проходила в союзі з західними слов'янами, поєднаними зі східними спільним походженням із ядра Аратти й різнобічними міграціями з її приморського відгалуження - Оріяни.
"Велесова книга" про етногенезу західних слов'ян І тис. до н. е.
Вище було відзначено, що західна - троянсько-русенсько-адріатична - міграція слов'ян (з 2300-1700 років до н. е.; тоді, проте, не за назвою ще, а за етносом) розпочалася приблизно за тисячоліття до східної - арійсько-слав'янсько-кіммерійської. Проте розповіді про них у ВК розпочинаються приблизно з однакового часу, з початку І тис. до н. е.
У той час "пішли прадіди" з Пн. Адріатики - із землі Богомира та його дружини Славуні, сина Руса й інших їхніх дітей, - пішли "до гори Карпатської і там оселилися". У цьому поході від русів відділилися венеди, які дійшли до Прибалтики й розселилися на її Пд. узбережжі (д. 5а, 6д, 9а). З цим просуванням на північ пов'язана, напевно, й міграція асів та ванів (родичів енетів-венедів) Подоння на чолі з Одином. При цьому пращури Мімір та Квасир "Молодшої (В)Еди" Ісландії відповідають Богомиру й Квасурі як "Велесової книги" (див. вище), так і підписаних статуеток із пізньоантичного храму слов'янської Ретри (пониззя Ельби).
Карпатська Русь (з ХVІІ ст. до н. е.) - найперша зі знаних ВК. Згідно з нею (д. 366, 5а та ін.), сюди "одійшли Хорев і Щек" - два брата з трьох синів прабатька Орія, що очолили повернення слов'ян (союз родів із оріян і борусів) з індійського Пенджабу назад до Дніпра. В Русі закріпився лише один Щек. Кию ж, старшому братові, місцеві родичі надали для проживання й розбудови Індікиїв чи Києград (д. 7з, 38а), а батько Орій заснував Голунь (д. 35а) - відомий за Геродотом (Історія IV 108) як Гелон. Сучасні археологи пов'язують друге з цих міст-держав із Більським городищем на границі сучасної Полтавщини й Харківщини, відмічаючи його найбільшість (трохи меншу, ніж розміри Вавілону, Карфагену й Риму разом) у тодішньому світі. Згаданий Індікиїв знаходився, можливо, на місці нинішнього Трипілля з його впорядкованою 'Божою' Дівич-горою й тризубом "Змієвих валів"; комплекс цих грандіозних споруд можна співставити з шануванням індоарійського Шіви (за вищевказаними книгами О. М. Трубачова та С. І. Наливайко).
Автори ВК мало розказують про ці держави-містa, про венедів та ін. прибалтійських слов'ян, трохи більше - про Руськолань у Карпатах. Видно, що головна автура нашої священної книги тяжіла до вищеописаного - оріянсько-дандарійського, в основі своїй - відгалуження етногенези, з якої розійшлися й до якої повернулися згодом мігранти.
Масове переміщення сюди - в степи Причорномор'я - русів Карпат припадає, за ВК (5а, 17а-18а, 22, 366), десь на II ст. до н. е. За іншими писемними, а також археологічними даними (А. Н. Лебедев. Образование славянского мира. - К., 1997], в цей час починається міграція прибалтійських венедів та ін. на південь, а поморська арх. культура переходить у пшеворську. Тоді ж у Карпатах значно змінюється латенська культура, яку дослідники пов'язують з кельтами. Вважається, що серед них у цьому русі найактивнішим було плем'я бастарнів, яке в І ст. до н. є. досягло вже Київщини й разом зі слов'янами створило зарубінецьку арх. культуру. А в степах тоді
замість скіфів запанували сармати. Між названими племенами й народностями складалися більш-менш тривалі союзи. Так, у 62-61 роках до н. е. коаліція греків, фракійців, бастарнів і русів розбила в Македонії римську армію. ВК (17а та ін.) окреслює подібну картину.
"Велесова книга" про Русь Сурозьку (Причорноморську)
Остання з зазначених вище подій стала, напевно, основою тверджень ВК про перемоги над римлянами. Згодом до тієї слави додалось існування сарматської держави Фарзоя та Ірісмея, роксолани яких разом із бастарнами й даками перемогли у Карпатах і Мезії римлян ще раз, примусивши їх навіть платити данину. І хоча ВК 29 стверджує, буцімто імператор "Троян був дідами нашими розтрощений", насправді в 101-106 роках сталося навпаки. Але неточність і тут: легіонами Траяна були переможені не слов'яни, а даки-фракійці. Поразка ж у 193 р. "тавроскіфів" (яких називали ще й русами) греками-боспорцями, підтриманими Римом, могла засвідчитися у ВК 6е такими словами: "переможена була русь греками і римлянами, і пішли по морських берегах до Сурожа".
У середині III ст. римські війська залишили північнопричорноморський регіон і протягом наступного століття Боспорське царство греків-колоністів припинило своє існування. Відтоді укладачі ВК могли вважати, що пращури їхні "римлян потрясали і греків розметали" (6е). Проте на руїнах Боспора тут же почало роїтися візантійське засилля, офіційно затверджене в 518 р.
Причорноморська Русь - за якою й тодішній Понт, а тепер Чорне море було названо Руським - простиралася від "Троянової землі" пониззя Дунаю аж до "Кісейських гір" теперішнього П'ятигорська. Столицею цієї Русі в роки розквіту вважався Сурож, не менше шанувалась й Голунь (д. 4в, 66, 34). На східних рубежах князь "Кісек був великий і мудрий", а до нього - вже "сімдесят князів наших" (д. 25). Згодом ця частина Русі стала називатися Тамарха, яка перетворилася на Тьмутараканьське князівство у складі Київської Русі. До неї ж входила, за численними свідченнями арабських мандрівників ІХ-ХІ століть, Арсанія зі столицею Артою - пряма спадкоємниця прадавньої Аратти...
З кінця II ст. у Пн. Причорномор'ї почали з'являтися готи, германські сусіди прибалтійських венедів. Близько 230 р. значна частина їх опинилася на Тамарсі (Тамані) і протягом десятиліття закріпилася в Тавриді (Криму). У середині IV ст. розгорнулася ефемерна "імперія Германаріха", якій ВК приділяє чимало уваги, перегукуючись тут із свідоцтвами тодішнього історика Йордана (О происхождении й деяниях готов. - М., 1960). У 375 р. "Германаріх домовився про союз із гунами і підтримав їх" (96, 8). Коли ж імператор "вбив руса Боже Буса і сімдесят інших (старійшин) хрестував", то руси на чолі з Вендеславом підняли повстання проти загарбників - і "земля готська (знову) стала руською і до кінця (такою) пребуде" (д. 32).
В період того визвольного руху серед русів-слов'ян особливо піднялося плем'я антів-'краян', вперше згадане ВК 4г серед поверненців з Індії. О. М. Трубачов та деякі інші дослідники вважають їх більш причетними до етногенези українців, тоді як русів - до росіян. Після заснування у 430 р. літописним Києм однойменного міста, столиці сучасної України, утворилося два центра: "Край Антів і Скуфь Києва" (д. 7в). Сподвижником чи родичем цього Кия у ВК 34 названо Лебедня, який "сидів у граді Києві" в той час, коли верховний князь разом із гуном Атилою успішно діяв у 451-452 роках проти римлян і франків. Він же придушив тривалу вилазку готів з Тавриди, де у
них до середини XIII ст. існувало підтримуване Візантією князівство, - і розширив володіння Русі "за Волгу і до Суренце землі" (д. 37а) та за Моравію.
Якщо зважити, що в 453 р. Атила помер і Кий став самостійним, то цей рік можна вважати початком Київської Русі. Проте існують думки й про більш пізні дати.
"Велесова книга" про затвердження Київської Русі
Вже в IV ст., невдовзі після власного прийняття християнства, Візантія заснувала в Тавриді Боспорську єпархію. В 547 р. імператор Юстиніан затвердив там ще й єпископську кафедру для готів і розпочав насильницьку християнізацію Предкавказзя. Через три роки візантійці придушили повстання місцевих племен - які з того часу, помщаючись Візантії, почали набіги на її Задунайські землі, щоразу проходячи Чорноморською Руссю... Так розпочалася чергова міграція, що отримала назву "Великого переселення народів".
Серед кавказьких племен були й страшні обри (авари) "Повісті врем'яних літ". У ВК 32 сказано, що було їх - як піску, через що (та ще через власні розбрати) слов'яни віддали їм "в неволю Русь цілу". До того антський князь Мезенмир спробував у 560 р. домовитися з обрами, але ті "пішли на князя і забили його. І се Синє [Азовське] море одійшло од Русі" (д. 24а-б). Щоправда, причорноморські руси спромоглися утворити ще Дулебський союз. Проте після 670 р., відколи піднялася Хазарія, розпався й він. Від "Края Антів" лишилося лише Тьмутараканське князівство.
Хазари діяли так, як і греки колись: "спершу були купцями на Русі..., а потім стали злі і русів гнітити стали" (д. 46). Описана ситуація відповідає другій половині VIII ст., коли Хазарія - що складалась переважно з нащадків сармат - набула силу, виходячи з-під влади тюрків, а згодом булгар. Але її підступно, зсередини, прибрали до рук інші вороги. Правителі Хазарії, розбудовуючи державотворчу ідеологію, прийняли юдейство та породичалися з євреями. Ті, вигнані в 529 р. із Персії за державний заколот, спочатку оселилися на Кавказі біля Дербента, через який проходив один з ключових відрізків Великого Шовкового шляху - і захопили той ключ. В цій справі євреї сперлися на правлячі верстви Хазарії, оплутані вже ними шлюбно та релігійно, - й примусили країну створити могутню армію найманців, що стала інструментом торгівельно-політичних прагнень юдейства. А прагнення ті "дійшли до граду Київського і там осіли" (д. 4а), бо то був ще один ключ - на торгівельно-військовому "шляху із Варяг в Греки".
Варяги, водні дружинники, походили від слов'янського племені варгів - які довгий час були найкращими мореходами ще одного Руського моря (не Чорного, а Пд.-Сх. Балтики); германські вікінги Пн.-Зх. Балтики піднялися дещо пізніше. Ці дружини професійних воїнів не дотримувалися родинних, та вже й етнічних зв'язків; їх добробут живився розбоєм і супроводженням - за добрячу платню - купецьких караванів по вищевказаному й ін. шляхах. Плаваючи повз Київ, в якому вже вгніздилися євреї й хазари, варяги теж поклали на нього недобре око. На початку IX ст. вони "прийшли і землю забрали од хозарів до рук своїх" (д. 2а).
Спочатку Київ хотів прибрати до рук ватажок Рюрик (із слов'янського племені ругів, зосередженого на балтійському острові Руяні), але кияни "турнули його назад, звідки прийшов" (д. 14) - до Новгорода, куди його запросили княжити в 862 р. (потім було вигнали, але знову прийняли); там він у 879 р. на тій посаді й помер. Щодо Києва, то тут більш вправним виявився знімечений Аскольд (третій серед тезок - за ВК 8:27), що вдало сперся на Візантію.
Вона ж з кінця 860 р. розпочала кампанію по християнізації слов'ян та хазар. Перші на той час окріпли настільки, що в Київі вокняжив було Боревлан - і саме з цією подією пов'язується в ВК початок Київської Русі, її князь став закликати народ до боротьби проти засилля візантійців - але прийшов (повертаючись, напевно, з місії до Константинополя) хрещений ними Аскольд і "силою погримів князеві нашому і потовк того" (д. 6е), посадивши на престол грека Дір(ос)а, ставленика Візантії. Так урвалася майже 2-тисячолітня (якщо не більше, рахуючи від Оріяни) династія слов'янських Киян.
Відпрацювавши таким чином підтримку Візантії, Аскольд надалі відчув себе сильним настільки, що вбив Діроса (Діра) й у 862 р. вокняжився сам.
Через два роки по тому візантійці окупували Болгарію й - користуючись також посухою й голодом, насланими, буцімто, біблійним Богом за язичництво тощо -хрестили народ. Тоді ж Візантія відібрала й хрестила багатостраждальну Сурож. Є данні про хрещення в 867 р. частини киян; "і хрещена Русь того дня" (ВК 386 фр.).
Ці події зумовили відчайнодушні заклики волхвів - зокрема, авторів ВК бе-є - до русичів одуматися й не забувати "богів наших". Але влада жерців, що природно закріпилася на нашій землі в державі Аратті з 6200 р. до н. е., поступилася вже владі воїнів (арійське раджанья > расья > слов'янське РУСЬ]. Прибалтійські варяги хоч і були чужинцями для слов'ян Наддніпрянщини, але найбільш відповідали тенденції подальшого розвитку країни й Європи в цілому: творенню державності не общинного або "первіснокомуністичного" типу (як було в Аратті), а класового, феодального типу (взірцем якого на той час була Візантія). Останній тип державності вимагав не стільки єдинобожжя, притаманного начебто виключно Біблії (з її елогимом-'богами'; навпаки, язичницька ВК 29 відстоює єдинство Бога, який має безліч проявів-богів), скільки рабської покори людей - не тільки на соціальному, але й на духовному рівні. Такого Бога-рабовласника - ясна річ, що чужинського, з тієї ж таки Візантії - й було впроваджено згодом на Русі.
Всупереч офіційній версії "Повісті врем'яних літ" монаха Нестора та його послідовників (аж дотепер) вважати християнізацію благом, те благо обмежувалося лише ідеологічної сферою тоталітарного режиму, який все більше витискував одвічне саморегулювання ("демократизм") природних общин. З цих ідеологічних міркувань творення Русі та її хрещення зведено до одноразових актів заснування Києва в V ст. (в 430 р.) та події 988 р. Насправді ж, як розглянуто вище на підставі "Велесової книги", обидва процеси розвивалися довго й важко - і те продовжується аж дотепер. Бо за общинним ладом стоїть більше 35000 років, 7000 з яких припадає на державний лад Аратти-Арти-Арсанії, тоді як за класовими Київською Руссю й Росією
- трохи більше 1000 років. І нинішній час вимагає природньо-діалектичного навернення (немов щорічної весни) до одвічних "язичницьких", гармонійних засад
- а не поглиблення розбрату, притаманного тоталітарним режимам.
З затвердженням яких і було припинено жерцями-волхвами складання 21- або, принаймні, 3-тисячолітньої "Велесової книги", завершеної в 879 р.